ЩО ПОГАНОГО В ПЛАГІАТІ І ЯК ІЗ НИМ БОРОТИСЯ

Проблема плагіату в навчальних і наукових роботах останнім часом набула неабиякого загострення не тільки в Україні, а й в усьому світі. Не в останню чергу це пов’язано з інтенсивною комп’ютеризацією та інформатизацією всіх аспектів людського життя. Використання електронних пристроїв і всесвітньої мережі значно збільшує наші освітні й дослідницькі можливості, але водночас, як це нерідко трапляється з науковими й технологічними досягненнями, створює нові загрози та підвищує небезпеку певних негативних проявів. У випадку з плагіатом йдеться про давнє й добре відоме явище, яке в просторіччі має назву «списування».

І дійсно, раніше, до початку комп’ютерної ери й появи самої можливості швидкого віртуального перегляду й копіювання величезних електронних ресурсів не виходячи з дому, списування вимагало значних, зокрема й суто фізичних, зусиль: необхідно було відвідати бібліотеку, розшукати потрібну літературу в громіздких карткових каталогах, а потім, залишаючись у читальній залі (оскільки далеко не кожну книгу можна було отримати «на руки»!), сторінками переписувати текст до зошита. Натомість у наші дні, завдяки комп’ютеру й Інтернету, весь процес відтворення чужого тексту й видавання його за власний значно спростився й часто зводиться лише до декількох нескладних маніпуляцій із комп’ютерною мишкою. Ця оманлива простота робить багатьом кепську послугу.

Але що такого поганого в тому, що учень замість власного твору здає на перевірку текст, переписаний із «критики»; що студент видає за власну курсову роботу «реферат», завантажений із мережі; що науковець під власним ім’ям подає до публікації «статтю», скопійовану з робіт колег? Іншими словами — в чому, власне, полягає проблема плагіату в освіті і науці?

Нерідко цю проблему намагаються перевести в юридичну або суто етичну площину. Так, ми стикаємося з думкою, що плагіатори порушують «авторське право», зустрічаємо визначення плагіату як різновиду «крадіжки», чуємо заклики до «совісті» плагіаторів, дії яких характеризуються як аморальні. Іноді неприпустимість плагіату намагаються обгрунтувати за допомогою філософських міркувань щодо загальнолюдської цінності «творчості» і «нового знання», якою нехтують плагіатори. Парадоксальним чином підходи такого роду здатні завуалювати сутність зазначеної проблеми й значно ускладнити шляхи її подолання.

Адже питання авторського права, зокрема його порушення й захисту, регулюються нормами цивільного законодавства й належать до компетенції судів загальної юрисдикції. Як наслідок, ототожнення плагіату з порушенням авторських прав призводить до абсурдних ситуацій, коли плагіатор намагається заперечувати очевидні факти текстових запозичень на тій підставі, що вони не встановлені в судовому порядку, вимагає дотримання складних юридичних процедур і офіційних експертиз, там де достатньо простого порівняння двох текстів, оперує «оформленими в установленому порядку» довідками про нібито відсутність плагіату. Так само й аналогія з крадіжкою є доволі умовною й може мати лише метафоричний характер, оскільки в точному розумінні крадіжка стосується майнових відносин і підпадає під дію кримінального кодексу, що в разі плагіату зазвичай не має місця.

Оперування моральними категоріями з залученням абстрактних філософських міркувань щодо високих духовних цінностей може бути доволі слушним, але вони часто сприймаються як такі, що відірвані від «повсякденного життя». Навіть більше: для вправного сперечальника неважко піддати сумніву будь-яку філософську аргументацію і спробувати втопити цілком конкретне і «практичне» питання плагіату в порожніх квазіфілософських мудруваннях на кшталт того, що все одно під сонцем немає нічого нового, а отже, будь-який текст нібито необхідно являє собою свідомий або несвідомий плагіат. У такий спосіб відволікається увага від справді руйнівних наслідків, які плагіат має для освітньої і наукової галузі.

Зазначену парадоксальність висвітлив у своїй авторській колонці для газети «Нью-Йорк Таймс» відомий американський літературний критик і фахівець у галузі права Стенлі Фіш. У своєму дописі від 9 серпня 2010 р. з дещо провокативною назвою — «Плагіат не є моральною проблемою» – він підкреслює, що головна проблема плагіату лежить не в етико-філософській площині (хоча етико-філософський вимір цієї проблеми, звісно, також існує), а передусім стосується правил, які є засадничими для тієї чи тієї сфери людської діяльності. На відміну від моральних норм, такі правила не є універсальними, проте їх фундаментальність для сфери, про яку йдеться, визначається тим, що порушення цих правил позбавляє сенсу відповідну діяльність і, по суті, знищує її.

Найбільш доречною тут буде аналогія не з вчинками, які підпадають під дію цивільного чи кримінального кодексу або підлягають моральному осуду, а зі спортивною грою. Будь-яка спортивна гра, наприклад, футбол або шахи (Фіш розглядає гольф), регулюється певними правилами. Ці правила безпосередньо визначають саму гру, і їх дотримання є обов’язковим для кожного, хто хоче брати в ній участь. Що станеться, якщо, скажімо, футболіст почне грати руками або шахіст спробує уникнути шаху, пересунувши короля за ходом коня? Потурання подібним діям, які суперечать правилам, по суті, буде означати руйнацію гри, її фактичне знищення. Це не справа юридичного процесу або моральної оцінки, хоча, звісно, такий процес і така оцінка також можуть застосовуватися (наприклад, якщо постає питання щодо мотиву таких дій або їх матеріальних чи моральних наслідків) — йдеться про фундаментальне порушення суспільного договору, про те, що такі дії не можуть бути дозволені (толеровані), якщо ми хочемо зберегти гру. Футболіст або шахіст, який із будь-яких причин (свідомо або несвідомо, навмисно або ненавмисно) порушує правила гри, підлягає покаранню аж до дискваліфікації.

Ситуація з плагіатом в освітній і науковій діяльності є аналогічною. Розгляньмо приклад зі шкільним твором. Правила освітнього процесу в середній школі передбачають виконання різного роду завдань для набуття знань, умінь і навичок. За словниковим визначенням, твір — це самостійна робота у вигляді письмового викладу учнями своїх думок на задану тему. Тобто йдеться про певний вид навчального завдання, виконання якого має засвідчити набуте учнем уміння формулювати власну думку з певної теми й грамотно письмово її викладати. Учень, який замість того, щоб виконати це завдання, переписує чужий текст і подає його на перевірку вчителеві як свій, порушує засадничі правила освітнього процесу, фактично руйнує його й позбавляє сенсу як свою навчальну діяльність, так і діяльність вчителя з перевірки такого тексту. Така робота має бути дискваліфікована, тобто оцінена незадовільно або залишена без оцінки. Слід зазначити, що тут ідеться саме про навчальну, а не моральну оцінку: «незадовільно» виставляється за невиконане завдання, а не за нечесний вчинок. Звичайно, сам факт обману з боку учня підлягає й моральному осуду, але це має бути зроблено додатково в рамках виховного процесу, від якого ми тут абстрагуємось. Списування в школі неприпустиме не тому, що обманювати нечесно (хоча це й так), а тому, що подібна практика знищує процес навчання як такий. Якщо ж учень дозволяє собі повторення такого роду вчинків, до нього можуть бути застосовані додаткові стягнення, саме з огляду на руйнівний характер його дій (а не з абстрактно-моральних підстав).

Варто зважити на те, що учень далеко не завжди знаходиться в школі добровільно, оскільки до певного віку відвідування закладу середньої освіти є обов’язковим. Що ж робити учню, який має відвідувати школу, але за рівнем своїх здібностей просто нездатний виконати деякі завдання, наприклад, сформулювати власну думку з заданої теми й грамотно її викласти? Фактично у такого учня, якщо він буде дотримуватися правил, не залишається іншого вибору, ніж отримати незадовільну оцінку, що якраз і засвідчить його неспроможність засвоїти окремий навчальний матеріал. Зрозуміло, що правильно побудований навчальний процес у середній школі має враховувати різні можливості учнів і передбачати відповідні типи навчальних завдань, аби учні не потрапляли в безвихідне становище при їх виконанні. Наприклад, тому, хто не в змозі написати твір, може бути запропоновано переказати текст або написати нескладний диктант. Ясно, що різні за складністю завдання мають і оцінюватись відповідно. Проте, якщо певні види навчальної діяльності визнаються обов’язковими, то нездатність учня виконати ці завдання аж ніяк не виправдовує спробу отримати оцінку за них шахрайським способом. Така нездатність буде просто свідчити про неспроможність учня навчатись у відповідній школі за відповідним рівнем.

Якщо ми перейдемо до освітнього процесу у вищій школі, то тут ситуація виглядає навіть простішою з огляду на те, що студенти навчаються в університеті на суто добровільних засадах, ніякого обов’язку отримання вищої освіти (принаймні в Україні) не існує. Отже, студент, вступивши до університету й тим самим засвідчивши власне бажання отримати вищу освіту, добровільно погодився з наявними правилами освітнього процесу й експліцитно взяв на себе зобов’язання виконувати їх. Засадничі правила освітнього процесу у вищій і середній школі в основному збігаються (з урахуванням зазначеної добровільності й суто організаційної специфіки). Студент має успішно виконати навчальний план, тобто засвоїти певну сукупність знань, оволодіти певними вміннями й навичками (або набути певних компетентностей, визначених освітньою програмою), засвідчити це шляхом проходження контрольних заходів, після чого йому присвоюється відповідна кваліфікація. Студент, який видає навчальні досягнення іншої особи за власні, наприклад, подає до захисту магістерську роботу, яку він не писав, підлягає покаранню за порушення правил освітнього процесу, аж до відрахування з університету. Якщо ми дозволимо такі порушення або заплющимо на них очі, то потрапимо в абсурдну ситуацію, адже, згідно з правилами, кваліфікація може бути присвоєна лише в разі засвоєння студентом певних знань і оволодіння певними уміннями, що демонструється, зокрема, шляхом виконання й захисту відповідної випускної роботи, у той час як свідоме подання до захисту роботи, яку студент не виконував, засвідчує прямо протилежне. Зрозуміло, що системне толерування таких порушень неминуче призведе до руйнації самої ідеї вищої освіти.

Проблема плагіату в наукових роботах заслуговує на окрему увагу. Не так давно ця проблема стала темою невеличкої, але доволі насиченої редакційної статті «Роздуми про плагіат», опублікованої в одному з провідних міжнародних філософських журналів Topoi. Автор статті — головний редактор журналу Фабіо Пагліері — погоджується з поглядом Стенлі Фіша на сутність плагіату й зазначає, що «справжня природа» плагіату в науці, яка й робить його неприйнятним, полягає в порушенні певних засадничих «правил гри», яким підпорядковується пошук знання (the game of knowledge).

Дійсно, наука існує саме задля здобуття нового знання, що є її головним завданням. Основною змістовною ознакою науковості є наявність у роботі нового знання з певної галузі досліджень, або принаймні прагнення до такого знання. Звісно, є певні допоміжні види робіт, такі як оглядові статті реферативного характеру, але навіть такі статті, якщо вони написані належним чином, здатні й мають повідомляти читачу щось нове. Якщо автор під виглядом наукової статті публікує плагіат, це означає, що він із самого початку свідомо відмовляється від наукової діяльності, навіть більше: він або просто не розуміє, що таке наука, або відверто зневажає її як таку. Невідомо, що гірше, але в будь-якому разі такого роду публікації повністю позбавлені наукового сенсу, свідчать про наукову неспроможність їх авторів і являють собою грубі порушення правил, що регулюють наукову діяльність, порушення, які зводять цю діяльність нанівець.

Пагліері звертає увагу на один дуже суттєвий негативний наслідок наукового плагіату, який має абсолютно руйнівний ефект для функціонування наукової системи: плагіат убиває довіру. Вчитель має довіряти учню, який подав на перевірку твір, а науковий керівник — своєму аспірантові, який приніс черговий розділ дисертаційної роботи. Справи погані, якщо науковий керівник починає з того, що проганяє науковий допис свого аспіранта через систему антиплагіату — наукова співпраця має грунтуватися на довірі, якої потребує й наукова діяльність загалом. Неможливо перевірити всі дані, що повідомляються в наукових роботах. Також важко собі уявити, що науковець, перш ніж почати читати щойно опубліковану роботу, буде перевіряти її на наявність плагіату. Якщо є сумніви в науковій чесності колеги, відсутня довіра, то немає сенсу знайомитися з його роботами. І навіть одного випадку плагіату достатньо, щоб така довіра була зруйнована назавжди.

Як же маємо боротися з таким явищем, як плагіат в освіті і науці? Вище вже була зазначено, що простота, з якою сучасні інформаційні технології дозволяють здійснити механічний процес копіювання чужого тексту у власний документ, є оманливою. Тому, хто вдається до такого роду «простих» маніпуляцій, слід пам’ятати, що тією ж самою мірою збільшилась і простота виявлення такого копіювання. Якщо, скажімо, 30 років тому, переписавши статтю зі збірника, виданого педагогічним інститутом Комсомольську-на-Амурі накладом 50 екземплярів, плагіатор міг бути практично спокійним щодо свого можливого викриття, то в наші дні таке викриття може відбутися в результаті простого введення одного речення в пошукову систему Google. Не говорячи вже про різні спеціалізовані антиплагіатні програми, яких на сьогодні не бракує.

Останнім часом, з огляду на розвиток перевірних технологій, все частіше можна зустріти пропозиції (часом і вимоги!) щодо обов’язкової тотальної перевірки за допомогою антиплагіатних програм, наприклад, усіх магістерських робіт, які захищаються в університеті, або всіх статей, які публікуються в наукових виданнях. Сама наявність таких пропозицій і те, що вони більше не сприймаються як якийсь дурний жарт, свідчить як про серйозне неблагополуччя загальної ситуації, у якій опинилися наша освіта і наука, так і про те, що ми вже змушені рахуватися з руйнівними наслідками безкарної діяльності плагіаторів. Адже йдеться про розповсюдження атмосфери тотальної недовіри, яка підриває самі основи освітньої і наукової діяльності. Якщо піддатися таким настроям й погодитися з принизливою презумпцією винуватості всіх без винятку учасників освітнього і наукового процесу: студентів, аспірантів, викладачів, науковців, – це фактично буде означати, що плагіаторам таки вдалося нав’язати освітній і науковій спільноті свої правила гри.

Натомість маємо виходити з того, що нормальним станом, самозрозумілою природною передумовою освітнього і наукового процесу, яка забезпечує саму його можливість, є відсутність плагіату, а не його наявність. Плагіат слід розглядати як аномалію, що підлягає усуненню, а не як постійний чинник, з яким доводиться миритися. Ефективність протидії плагіату забезпечується не масштабністю відповідних заходів, а їх реальним здійсненням і відмовою від імітації такої протидії.

З цього погляду не варто абсолютизувати вагу програмних засобів для перевірки «текстів на унікальність». Такі програми можуть використовуватися лише як допоміжний інструмент, і результати, які вони видають, підлягають обов’язковому ретельному перегляду в кожному конкретному випадку. Так званий «відсоток оригінальності», який повідомляє антиплагіатна програма після перевірки тексту, сам по собі ні про що не говорить — єдине значення має «ручне» зіставлення двох текстів і їх особисте порівняння за формою і за змістом (так звані «порівняльні таблиці»). Запитання про «дозволений відсоток плагіату» може сприйматися лише як курйоз.

Успішна протидія плагіату можлива тільки за умови обов’язкової й достатньо жорсткої реакції на кожний виявлений випадок. Вибіркові перевірки навчальних і наукових робіт, особливо коли йдеться про роботи, які подаються для отримання освітньої кваліфікації чи наукового ступеня або вченого звання, є необхідними. У разі виявлення фактів плагіату покарання має бути, як це підкреслює Пагліері, публічним і якомога більш суворим: «Підстава для цього зрозуміла: покарання плагіатчика здійснюється не як санкція за минулу провину, а радше для запобігання рецидиву тієї ж хвороби. Покарання за плагіат не є помстою з моральних підстав, воно здійснюється задля кращого облаштування світу науки, у якому ми живемо. Отже, покараний плагіатчик має слугувати осторогою для кожного, хто може відчути спокусу піти цим шляхом».

Але важливо пам’ятати: справді гарний учень не списує не через те, що боїться отримати «двійку», а справжній науковець не припускається плагіату зовсім не зі страху перед покаранням, а тому що поняття «гарний учень» і «списування» є несумісними, так само як і поняття «справжній науковець» і «плагіат».