Інтерактивна газета «Рідне слово» (випуск 3)
Зміни, що постійно відбуваються в суспільстві, не можуть не позначатися і на відповідних змінах у мовній системі. Правда, зміни у літературній мові, на відміну від живого розмовного мовлення, більш консервативні. Це пов’язано з тим, що норми літературної мови зафіксовані у відповідних словниках, довідниках, граматиках, оновлених виданнях українського правопису (1961, 1996, 2019 р.р.). Це означає, що в офіційному мовленні (у тому числі й у фаховому) мовці повинні чітко дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, не орієнтуючись на необґрунтовані нововведення, продиктовані модою, впливом традицій окремого регіону, політичними гаслами чи окремими суспільними групами. Однак активізація останнім часом деяких лексем (дякую, мапа, майдан, наразі, відсоток, гелікоптер, світлина, кава…) сприяла розширенню словникового запасу, збагативши його синонімічними формами. Але це не означає, що їх відповідники (спасибі, карта, площа, процент, вертоліт, фото, кофе…) повинні вийти з ужитку. Усі вони закріплені у чинних словниках і не мають ознак обмеженого слововживання, тому їх не тільки можна, а й треба вживати як синоніми. А в деяких складних словах без них взагалі не обійтись: фотограф, фотосинтез, картографія… У рекламі про замінування територій, яка триває 1 хвилину, вживається 7 разів слово «мапа». Так рекламодавці доводять свою «відданість» процесові «оновлення» української мови. Або в короткому інтерв’ю тележурналіста чуємо до 10 раз слово «наразі», хоч поряд з ним можна вжити зараз, тепер, у цей час, на цей момент…
Окремо слід наголосити на надмірній «англомовізації» української мови. Зрозуміло, без англійських слів «футбол, баскетбол, спорт, вагон, лідер, вокзал, мітинг, бензин, страйк» і багато інших, що вже дуже давно засвоєні нашою мовою, нам не обійтись. Зрозуміло, що процес запозичення іншомовних слів об’єктивний тоді, коли в нашій мові немає певного лексичного відповідника. Це зрозуміло. Але коли він є!!! То, безумовно, треба надавати перевагу українським словам: офіс – контора, тренд – тенденція, респект – повага, кейс – справа, лузер – невдаха, коучер – тренер, наставник, фейк – брехня, банити – забороняти, вордінг – редагування, лайк – уподобайка, рандомний – випадковий, хайп – галас, метушня….
Окремо слід висловити свою думку щодо вживання фемінітивів. Традиційно у українській мові, як і в інших слов’янських мовах, існують давно засвоєні слова на позначення жіночої статі: співачка, вчителька, студентка, учениця… Проголошена ідея начебто позбавлення дискримінації жінок завдяки введенню у мовну практику новоутворених фемінітивів не витримує ніякої критики. Мало того, що від більшості слів чоловічого роду ми не можемо утворити форми жіночого роду (посол, електрик, суддя, листоноша, слюсар, академік, член-кореспондент…), так ще й штучно утворені більшість фемінітивів просто неможливо вимовити: рентгенологиня, мікробіологиня, травматологиня-ортопединя, фахівчиня… Це, безумовно, створює неабиякі незручності для мовців, засмічує мову. І навіть, якщо перелік цих новотворів подано у новій редакції правопису 2019 р., то це не означає, що ми всі бездумно повинні їх уживати, до того ж там сказано, що вони можуть уживатися в неофіційному, розмовному мовленні. Але найголовніше – це те, що їх немає у чинних словниках. Значить, вони не мають нормативного літературного статусу і не обов’язкові до вживання.
Ще одна проблема: якщо слідувати цій ідеї, то мовці, уживаючи форми множини іменників, повинні паралельно утворювати їх для іменників обох родів: шановні педагоги і педагогині, лікарі і лікарки, учні й учениці…. Це зручно, лаконічно, стилістично виправдано? Проблема ще може ускладнитись і тим, що в одних прізвищах можливе вираження дихотомії чоловічої і жіночої статі (Бережна – Бережний, Волошина – Волошин, Хуторна – Хуторний…), а в інших – ні! І як тоді бути із прізвищами на приголосний (Петрук) та на -о (Руденко) ? Як тут можна переконатись, що це прізвище жінки чи чоловіка?
Усі ці приклади (і багато інших) свідчать про тенденцію мовознавців, суспільства в цілому до змін у мовному середовищі. Але всім нам, особливо педагогам, треба зважено, вдумливо й обережно ставитися до цих новацій, пам’ятаючи, що у мові нічого не робиться миттєво, а тим більше на догоду моді чи якійсь ідеї. Мова – це консервативна субстанція, яка будується на традиціях, вироблених упродовж дуже тривалого часу, іноді й століть, і вона готова до змін лише через великий проміжок часу, коли у живому нашому мовленні суспільство надасть перевагу певному виразу, слову, його формі і це буде тоді зафіксовано як літературна норма.
Традиційною для нашої мови також є вимога до милозвучності, що передбачає уникнення збігу у слові як приголосних, так і голосних звуків при словозміні чи під час побудови словосполучень, речень. Тому треба пам’ятати про те, що у нас є прийменник не тільки в, а й у. Однак майже всі мовці пишуть «в школі, в сквері, в приймальній, в студентів, в групі…». Ми всі знаємо про конкурс мов, на якому українська мова посіла 2 місце за милозвучністю, поступившись італійській, через наявні у ній неблагозвучні слова «бгати, пхати, пхнути», що мали збіг 2 приголосних. А зараз у мові набувають неабиякого поширення не зовсім милозвучні слова «кшталт, шпиталізація, ушпиталили», хоч маємо чудові відповідники – зразок, доправили до лікарні.
На основі всього сказаного можемо зробити висновок про те, що будь-яка мова являє собою відшліфовану, унормовану, уніфіковану, усталену, систематизовану форму спілкування, прийнятого у суспільній практиці. В оцінці норм і варіантів беруться до уваги традиції вживання, поширення, регулярного відтворення у мовленні. Таким чином, від нас з вами залежить, якою бути надалі нашій мові – нормативною, квітучою, солов’їною чи незграбною, засміченою суржиком, англіцизмами або неоправданими, неоковирними новотворами чи просторіччям.