Група СО-22 разом з куратором Штепою Людмилою Григорівною взяли участь в майстер класі "Квітка Чорнобиля" та флешмобі "Запали свічку пам'яті".
26 квітня 37 раз згадували про найбільшу техногенну катастрофу у світі – аварію на Чорнобильській АЕС. Тоді між нещадною радіацією та людством стояла лише невелика група людей – ліквідатори. Ціною власного здоров’я, а подекуди і життя вони врятували наш світ від розповсюдження незримого ворога. Тим не менше, так чи інакше наслідки тієї трагедії торкнулися кожного українця. На заході згадували події тих часів, демонстрували фотохроніку та виготовили особливий символ – «Квіти Чорнобилю». Про нього розповідає очільниця громадської організації Наталія Воробей: «Сьогодні, напередодні річниці ми проводимо наш захід пам’яті. Це паперовий янгол-охоронець, який тримає в руках квітку троянди. А все тому, що свого часу, ще до аварії, Прип’ять називали «містом троянд». Сьогодні ми розповідаємо присутнім про цю легенду. А 26 квітня о 16:00 ми їх прив’яжемо до повітряних кульок та запустимо в небо в пам’ять про подвиг ліквідаторів. Це проходитиме в рамках нашого флешмобу-акції «Запали свічку пам’яті» на алеї Героїв, біля пам’ятника ліквідаторам».
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда,— каже Григорій Савич.—
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава.—
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
ЛІНА КОСТЕНКО.
