Серед випускників фізико-математичного факультету Криворізького педагогічного інституту видатною постаттю є герой Радянського Союзу, полковник, командир 1180-го стрілкового полку 13-ої армії першого Українського фронту Скопенко Василь Федорович. Про його коротке, але яскраве та героїчне життя складено багато легенд. Втім, починалося все звичайно, як у багатьох людей того часу.
Народився В.Ф. Скопенко 1 січня 1912 року у селищі Струговка Брянської області. Світом його дитинства став світ гірників. У тому, усталеному для малюка, світі батько Федір Іванович працював на Ростовському руднику (донедавна – рудник імені Комінтерну). Там же мати – Тетяна Йосипівна – куховарила в гірницькій артілі. Батько розповідав:"Наш син Василь народився 1 січня 1912 року за старим стилем. 19 червня 1912 року приїхав з матір'ю до мене, на рудник «Ростовський» Дружина з малим дитям працювала в артілі куховаркою, готувала їжу сорока чоловікам за п'ять карбованців на місяць. І на кухні ріс наш син...". Батько за трудовий подвиг, як син за ратні, був удостоєний ордена Леніна. Василь батька безмежно шанував і любив.
Тому, торуючи за батьком стежку до шахти, закінчив після школи гірничопромислове училище. Працював гірничим майстром на шахті КІМ рудника імені Карла Лібкнехта. Коли він захотів вступити на фізико-математичний факультет Одеського університету, то був прийнятий відразу. Переведений через хворобу (а чесно сказати, через голодомор) додому, у Криворізький педагогічний інститут, Василь Скопенко прийшов одразу на випускний курс.
Деякі подробиці навчання групи фізиків, до якої входив і Скопенко В.Ф., згадувала Фросина Яківна Січкар, відома на Криворіжжі працівниця освітянської ниви, заслужена вчителька, удостоєна медалі А.С. Макаренка.
На той час інститут не мав свого приміщення. Навчалися ми в аудиторіях в різних частинах міста. В один день на трьох "парах" встигали побувати та ще й не спізнитись. Нагадую, що підвісного мосту через Інгулець тоді не було, а перебиралися на інший берег лише човном, з допомогою "тьоті Сані" – за 5 копійок. У навчальних аудиторіях було холодно... Але молодості все за виграшки. У вихідні дні студенти працювали на спорудженні домни "Комсомолка", будували приміщення свого інституту. Виконробом на будівництві фактично став наш директор, чудова людина, Григорій Тимофійович Кисельов.
Ф.Я. Січкар пише, що з 12 студентів фізичного відділення другого набору, які закінчили разом із Скопенком у 1935 році інститут, вийшли досвідчені вчителі, науковці, директори шкіл. Після закінчення інституту, Василь Федорович отримав направлення у Верблюзьку сільську школу Новгородківського району на Кіровоградщині. Працював вчителем фізики, а з 1937 року директором цієї школи. У 1939 році за плідну працю нагороджений медаллю «За трудову відзнаку».
Звичайне подружжя вчителів – Ганна Митрофанівна і Василь Федорович Скопенки. У довоєнній Україні таких були тисячі. Батьки. Трійко їхніх малюків – Віктор, Георгій, Алла – обіцяють вирости здоровими, розумними дітьми. Якби не війна. На фронт у Велику Вітчизняну В.Ф. Скопенко пішов у червні 1941 року. У 1943 році закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. Знання, отримані у професорів найстарішої з військових академій, він з блиском застосовував на ратному полі, спростовуючи твердження, що цивільна людина не може так талановито воювати.
Останній рік Василь Федорович Скопенко воював у 350-й стрілковій дивізії. З нею ступив на землю України, з нею перейшов державний кордон.
Скопенко воював умінням, а не кров'ю. І його полк засвоїв це твердо й під Києвом, і в боях за Житомир, і в умовах небаченого весняного бездоріжжя під Корсунем. Чесний, відкритий, принциповий, він був водночас і жорстоко вимогливим. Але скільки життів зберегла та вимогливість.
Літо 1944 року. У селі Злота хазяйнують фашисти. Селяни, вкрай знесилені від неволі та голоду з надією дивились на схід: чи не йде часом Червона Армія? Якось вночі через селище пройшли, відступаючи, гітлерівці. Переправившись через Віслу, вони засіли у Сандомирі, зайняли там оборону.
Фашисти міцно закріпились у Сандомирі. Розвідка повідомляла, що кожен міський будинок німці перетворили на фортецю. Полковник Скопенко разом зі своїми офіцерами наполегливо розмірковував про те, як би захватити Сандомир, не зруйнувавши його. Він вивчав систему ворожої оборони, прораховував різні варіанти майбутньої битви.
У листі до дружини, Ганни Митрофанівни, яка разом з трьома дітьми жила в українському селі Верблюжка, полковник Скопенко В.Ф. писав: «Підійшли до одного дуже гарного міста. Воно стоїть на крутому березі широкої річки. І люди там, Аннушко, я впевнений, дуже хороші. Як вони настраждалися у неволі! Фашисти, звісно, так просто звідти не підуть. А як би хотілося, щоб таке красиве місто залишилось цілим. І взагалі хочеться, щоб земля наша була не в полум’ї , а у квітучих садах…»
Талановитому офіцеру вдалося здійснити свій задум. Ворог очікував прямого удару, а наші частини після артилерійської підготовки почали наступати з флангів, здійснили обхідний маневр і зайшли у місто з тилу. Вдячні жителі Сандомиру вийшли з підвалів на вулиці, вітали радянських воїнів, співали пісні. За наказом полковника Скопенка почали працювати польові кухні, які годували польське населення. Були відбудовані і почали функціонувати школи, лікарні. Незабаром стало відомо: полковнику Скопенку за визволення міста Сандомира та проявлені при цьому мужність і героїзм присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Мешканці міста вручили офіцеру пам’ятний адрес, в якому зазначалось: «Ви врятували наше місто, врятували наші життя. Ми завжди будемо Вам вдячні за це».
Полковник Скопенко В.Ф. йшов зі своїми частинами на захід. 27 січня 1945 року в тяжкій битві під містом Вроцлавом Скопенко був тяжко поранений осколком авіаційного снаряда. У Польовому шпиталі він повідомив бойовим товаришам своє останнє бажання: «Поховайте мене на березі Вісли, у Сандомирі. Це місто й люди стали мені близькими…». Волю героя було виконано. Тіло Скопенка привезли у Сандомир. 2 лютого 1945 року у Гербовому залі давньої ратуші відбулося засідання Народної Ради. На ньому було прийнято рішення: «Міська Народна Рада, зібравшись сьогодні на позачергове засідання, вшановує пам'ять Героя Радянського Союзу Василя Федоровича Скопенка, визволителя міста Сандомира від німецької неволі, і, бажаючи виразити йому свою щиру вдячність та повагу до його пам’яті, одноголосно вирішує: вулицю Опатівську міста Сандомира назвати вулицею полковника Скопенка; поховати прах полковника Скопенка у місті Сандомирі; на вічну пам'ять встановити на його могилі пам’ятник.Пам'ятник Учителю, який взяв до рук зброю, аби захистити право дітей Землі на життя і щастя.У красені-місті, ім'ям нашого земляка-криворіжця названа була ще й школа, збудована на громадських засадах.
Пам'ять героя, який віддав своє життя за мир на Землі, шанують у стінах рідного Криворізького педагогічного інституту. На його прикладі виховано не одне покоління студентів фізико-математичного факультету, лекційна аудиторія №322 носить ім’я героя Радянського Союзу В.Ф. Скопенка.