21 лютого на факультеті педагогічної освіти відбувся загальнофакультетський захід «Вшановуємо багатство слова!», організований заступником декана з організаційно-виховної роботи Я.В. Приступою. Це була унікальна можливість для здобувачів поділитися своєю творчістю, адже слово – це не просто засіб спілкування, а душа народу, його історія та майбутнє.
Під час заходу свої авторські поезії декламували студент групи ПТ-23 Дмитро Данченко та Яна Вячеславівна Приступа, вражаючи глибиною думки та силою рідного слова. Наша факультетська спільнота – це талановита та натхненна молодь, серед якої голова студради Анна Мамон та студент групи ТНІ-23 Едуард Асадов, студентка групи ПТск-24 Інна Лебідь.
Сьогодні, як ніколи, важливо берегти й примножувати українську мову. Вона – наш духовний код, наша незалежність і самобутність. Шануймо її, збагачуймо і несімо в майбутнє! 💙💛
До і після
(автор Яна Приступа, доктор філософії, заступник декана з виховної роботи)
Стоять у вікні дві маленькі долоньки,
За шибкою світ, а у серці — страхіття.
Тут вибухи гучні, там — зруйновані доми,
Від диму ховає земля своє лико.
Питає маля: "Чому в нас темнота?
Чому так шумить? Де мама, де тато?"
Дідусь обіймає, ховає в руках,
А в голосі біль, що не витримав час.
"То війна, моя крихітко, люта і зла,
Руйнує все те, що любила душа.
Але ти не бійся, я поруч завжди,
Ми вистоїмо, як стоять кораблі".
Дитя уявляє, як поле знов квітне,
Як мама співає, обійми привітні.
Та рідний їх дім — лише попіл і пил,
На згадку про те, що війна залишила.
На малюнку дитячім — два сонця, два неба,
Одне ще у мирі, а інше — без себе.
Там танки гримлять, там руїни й вогонь,
А тут — голуби і безсмертна любов.
"Чи довго це буде?" — питає маля,
А відповідь ховається гірко в сльозах.
Та погляд горить, хоч згорьований він,
Бо знає дитя, що настане ще мир.
Сто днів, двісті днів, тисяча йде,
В очах то надія, то сум, то страхи.
Але кожна сльоза, що впала на землю,
Стає кроком ближче до нашої перемоги.
І якось маля біля вікна шепоче:
"Мамо, я знаю, що ти ще прийдеш.
Ми вдома з тобою посадимо квіти,
Щоб більше не знати війни і розбиття".
Було життя до — таке кольорове,
Де сонце вставало на рідному полі,
Де дзвони сміялись і грались струмки,
Де мрії летіли, мов ластівки ті.
Вранці будив голос мами лагідний, теплий,
Запах хліба домашнього, світла і щедрість.
У школі — дзвінок, друзі, сміх і книжки,
А вечорами казки у вогні.
Це "до" вже здається, як сон золотий,
Казковий, знайомий, близький і простий.
Та день розділив усе навпіл раптом,
Як буря, як блискавка з темного свята.
Звуки сирен, крик дитини у тиші,
І замість казок — вибухи чути гучніше.
В кімнаті, де лялька на ліжку лежала,
Тепер лише попіл, стіна обгоріла.
Маленьке дитя запитує з плачем:
"Чому так боляче? Хто все це почав?"
Та відповідь гірка ховається в тіні,
Бо дорослі самі не знаходять причини.
Дитинство украдене, зникло, мов дим,
Де ховається щастя за лінією рим.
Тут малюнки дитячі тепер про війну,
Там небо червоне, і чорна земля.
Дерева, що квітли, тепер обгоріли,
Дороги, що вели додому, зміліли.
Та є в очах дитини живий вогник світла,
Що навіть війна не здолала повністю.
"Я мрію про мир!" — шепоче вона,
І малює на стіні голуба й сонця.
Бо знає дитя, хоч і тягар страшний,
Що кожна війна завершується миром ясним.
Це "після" болюче, із шрамами всюди,
Та в серці ще живе надія і люди;
Бо навіть розбите дитинство навчить,
Що після темряви завжди буде мить.
Мить, коли встане з руїн рідний край,
Коли сміхом дитячим озветься Майдан.
І той, хто сьогодні втратив казку свою,
Збудує світ краще, з нуля, у бою.
До і після — поділ суворий і гіркий,
Та є в нас, в серцях, щось надто міцне.
І навіть дитинство, розбите війною,
Виросте сильним і вільним героєм.
Подвиг народу залишиться в серцях,
Як навіть дитина навчилась чекать.
Бо світло, що в неї, не згасне ніколи,
Із ним Україна здолає всі гори!
Відчуття (автор Дмитро Данченко, студент групи ПТ-23)
Сучасні реалії нас зводять з розуму,
Цей день залишить слід у кожному.
Я ніколи не забуду цей початок кінця,
Де кордони моєї країни та де був я.
Хто на майдані був та не за гроші,
Той що хотів жити так як краще
Кого звинувачують в початку війни
А сценарій вже малювали вони.
Кожна родина запамʼятала той день!
Як у пʼятій ранку прокинулись під звуки сирен!
Пролунали вибухи і вже у всіх війна,
А влада промовчала, ігнорувала всіх нас!
Герої не зламні, а раби в неволі,
Ніхто не хотів для себе такої долі.
Але життя дало ковтнути нам з повна,
Мабуть воля Господа на то була.
Не забудемо ніколи хто вклав життя,
За тих, хто сьогодні планує буття,
Тим, кому влада дає ще шанс жити,
Того кого їм ще не треба вбити!
Байки та історії про мир вже три роки,
Всі звикли лягати спати під звуки тривоги,
Герої не вірять про своє звільнення,
Вважають, що в окопі до свого останнього дня.
Давай згадаємо кожного героя!
І вшануємо хвилиною мовчання!
Хто гідно боровся до кінця,
Давай зупинимо весь світ цього дня!
Три роки повномасштабної, одинадцять з анексії Криму,
Сподіваюсь, що Бог дасть часу дочекатися миру!
Дасть, щоб нарешті поєдналась сімʼя!
За що на нас звалилась тая війна!
Роздуми на березі Чорного моря. (автор Едуард Асадов, студент групи ТНІ-23)
Дорогу сонця по хвилях
Знов приб’є воно до ніг,
І я скажу - чудове море,
Хто сперечатись би тут міг?
Як стежка сонця грає, іскриться,
Так Крим додому ще більше рветься.
І сонце сяде - знову встане,
Так переможна мить для України настане!
Страшно…(автор студентка групи ПТск-24 Лебідь Інна)
Страшно, але ми знаємо, що не одні.
Страшно, але ми знаємо, що скоро побачимо очі найрідніших.
Страшно, але ми знаємо, що ворог відплатить за біль і страджання.
Страшно, але ми знаємо,що в цьому страху ми сильні як ніколи!
Страшно, але ми віримо, що перемога скоро: І БУДЕ за НАМИ!
Слава УКРАЇНІ! Героям СЛАВА!
(автор Голова студради ФПО Анна Мамон)
Звідки з‘явилась та звичка,
Телефон заряджати на сто ?
Та боятися кожної нічки,
Вони кажуть,що ми - ніхто.
Що немає такої нації,
І країни такої нема.
Та звучать в них там лиш овації,
А в нас літом навіть - зима.
Лютий назавжди в грудях палає,
В серці залишивши шрам.
Дощ на щоках наші сльози ховає,
З думками коли сам на сам
