Люби свою мову, плекай і дбай про неї. Це ж дорога твоя спадщина віків і поколінь.
Користуйся нею, оберігай її, передай її, збагачену і ще більш розвинену, своїм дітям і онукам,
а вони передадуть наступним поколінням.
Микита Шумило
25 жовтня 2024 року на факультеті української філології відбувся захід, присвячений Дню української писемності та мови, який підготували студенти 3 курсу за участі в. о. завідувача кафедри української мови, професора Тетяни Михайлівни Мішеніної та доцента кафедри української мови Ганни Глебівни Асмаковської.
На святкове зібрання завітали студенти першого та старших курсів факультету української філології, факультету іноземних мов, учні КГ №102, КЗО «Колія», викладачі кафедри української мови, кафедри української та зарубіжної літератур, декан факультету доцент Любов Миколаївна Семененко.
Завітали на урочистий захід ректор університету професор Ярослав Владиславович Шрамко, проректор з науково-педагогічної роботи доцент Юлія Олександрівна Баруліна.
Ярослав Владиславович привітав усіх зі святом і висловив щирі сподівання, що мовний розвиток українського суспільства, який нині є рушієм нашого національного самовираження, посприяє перемозі українців над ворогом. Мова є важливим засобом ідентифікації українців та тлі глобалізаційних подій.
І йшли віки, були українці,
І сотворилось слово українське.
І сталося так,
То сказало собі слово
По-своєму і благословилося.
І прилетіли птиці, і вродилася калина,
І було солодко,
І було гірко.
І стало все називатися:
І земля, і матір,
І Вітчизна по-Вкраїнському (Володимир Сосюра).
Щороку восени в Україні відзначають День української писемності та мови – у пам’ять про святого Нестора Літописця. Свято започатковано 6 листопада 1997 року на державному рівні з ініціативи громадських організацій і до 2023 року його відзначали 9 листопада за юліанським календарем, за яким церква жила донедавна.
Свято нагадує про давність української мови, яка є єдиною державною, про історію її абетки, розповідає про розвиток української писемності, та й загалом популяризує українську мову в Україні та за кордоном.
Україна – країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до рідного слова і чорної зради, довгої віковічної боротьби за її самобутність і незалежність. В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.
День української писемності та мови ми пов’язуємо з досвідом віків, пам’яттю про найдраматичніші випроби історії, коли на її ураганних вітрах українці, зберігши мову, духовно зберегли себе, відкинули примітивний кон’юктурний лад історико-культурного нігілізму.
Слово «обов’язок» означає зобов’язання громадянина, те, чого слід беззастережно дотримуватися. Берегти мову – найголовніший обов’язок громадянина перед українським народом, рідною землею. Національна самозневага призводить до душевного спустошення, занепаду культури, втрати духовної спадщини. Світ тоді навколо стає безбарвним, неословленим, культура – збідненою, народ – знедоленим. Цифрова цивілізація надсилає Людству меседж: космічна швидкість у доступі до різноманітної інформації, віртуальний простір і штучний розум, полікультурний діалог.
Але і поряд тисячолітня історія, і сучасне цифрове слово спочатку було написане при тьмяному світлі воскової свічки в скрипторіях. Тоді виписувалися по букві сакральні тексти, закладалися міцні цеглини історії й самодостатньої культури, творилася українська держава.
«Сьогодні ми єдині у глибокій повазі до скарбу, який нам залишили попередники, ми відповідальні за те, щоб передати цей скарб – наше Слово – нашим нащадкам», – підсумувала у своєму виступі Тетяна Мішеніна.
Кафедра української мови щиро вітає зі святом усіх, для кого рідна мова є не лише засобом спілкування, але й маркером ідентичності, виразником національного буття!
Шануймося, шануймо українське Слово, яке щедрує нам на щастя й долю, на світлі води і високе мирне небо, тепле високе сонце і чесну працю!
Історія в книгах довга, наживо – минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.
Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами – уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.
Якщо би всю сіль з копалин, жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.
Бо з кожним життям навколо недоля і доля спільна.
Прислухайтесь – у полоні ворожому чутно співи.
За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає – святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.
Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися як востаннє, найкращі із нас померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це УКРАЇНСЬКОЮ, значить ми бились гідно (Павло Вишебаба)