Сьогодні, 8 травня 2023 року, на факультеті української філології відбувся захід до Дня пам’яті і примирення, приурочений річниці перемоги світу на нацизмом. Літературно-мистецьку композицію підготували студенти ІІІ курсу та викладачі кафедри української мови (відповідальні: д-р філол. н., професор Людмила Білоконенко і к. філол. н., доцент Наталя Шарманова).
«Пам’ятаємо – перемагаємо!» – гасло, що наскрізно проходить крізь роки, донині торкає струни серця кожного українця, бо сьогодні ми продовжуємо боротьбу проти зла. Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни.
Одним із символів Дня пам’яті та примирення стала червона квітка маку. Історія цього символу сягає ще часів Першої світової війни. Його появу пов’язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона Маккрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл.
Перший під враженням боїв у Бельгії 1915 року написав твір «На полях Фландрії», що починався словами:
На полях Фландрії розквітли маки
Між хрестами, ряд за рядом…
Маки часто згадувані в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби, наприклад:
Ой, з могили видно всі долини, –
Сизокрилий орел пролітає:
Стоїть військо славне Запорізьке –
Як мак процвітає…
Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну.
Друга світова війна була переживанням фактично для кожної української родини, але буквально напередодні війни радянська влада знищила цілу когорту українських письменників.
Та війна стала можливою через змову антигуманних режимів – нацистського й радянського, які ставили геополітичні інтереси вище за права і свободи людини. Нині, другий рік поспіль, українці відзначають цю пам’ятну дату в умовах повномасштабної війни росії проти України. Увібравши в себе усі злочинні практики нацизму, рф зазіхає на нашу територіальну цілісність та зруйнувала мир у Європі. Наша боротьба триває, як і декілька десятків років тому.
Звучала поезія майстрів слова, лунали спогади очевидців. І не дивно, бо дітьми війни були всі поети-шістдесятники, адже «на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу» (Іван Дзюба).
Від Сяну до Дону дорога лежить,
Розсідланий кінь по дорозі біжить.
Він зміряв півсвіта,
Скривавив копита, –
Одначе не треба, не треба тужить!
І звихрена грива в нічного коня,
Ніхто по дорозі його не спиня.
Лиш дівчина плаче:
– Козаче, козаче… –
Одначе не треба, не треба тужить!
О ночі суворі і дні бойові,
І чоло козацьке і груди в крові,
Горять на світанні
Заграви багряні, –
Одначе не треба, не треба тужить!
І чоло козацьке, і груди в крові,
Давно він лежить в прибережній траві,
Над ним тільки зорі
та місяць в дозорі, –
Одначе не треба, не треба тужить!
Не треба, не треба, не треба тужить!
У світі зостанеться дівчина жить,
Та дальня дорога,
Та в серці тривога,
Та тиха сльоза, що на віях бринить (Леонід Первомайський)
***
Лежить земля, тверда, розпечена,
дощу чека, щоб напоїв.
Мов перед бурею, Донеччина
мовчить в передчутті боїв.
Стоять під хатами і клунями
в соломі танки й тягачі,
і тільки дальніми відлуннями
гудуть машини уночі.
Лише на мить засяють фарами,
і знову темно, як було.
Та ще засвітяться пожарами
Од бомби ліс а чи село.
А вдень в степу здається порожньо,
лиш тужно хилиться ковил.
І сипле вітер, наче борошно,
із гір крейдяних сивий пил.
І у саду, де пахне сотами,
окопом зранена земля.
Розриті дотами і дзотами
Ліси, городи і поля.
Знамена скучили за славою,
ждуть, щоб у бій взяли бійці…
І марить парубок Полтавою –
Під Лисичанськом, на Дінці… (Абрам Кацнельсон)
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих недитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі...
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі (Л. Костенко)
Студенти, завершуючи підготовлену презентацію та відеоряд, висновкували: історія нас учить, що Український народ перемагає тоді, коли ми єдині, соборні, діємо разом і захищаємо те, що нам дороге. Коли ми разом, коли ми відчуваємо, що справедливість на нашому боці й стоїмо за свою землю, тоді ми непереможні.
Ми пам’ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об’єднані Нації. І не забуваємо: той, на чиєму боці справедливість, хто захищає свою землю – завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що така трагедія не повториться в майбутньому.
З теплими словами підтримки виступила декан факультету української філології, к. філол. н., доцент Любов Семененко, яка наголосила на важливості пошанування всіх, хто загинув у вирі тої війни та наближав перемогу над нацизмом. Декан подякувала студентству за підготовлений захід і звернула увагу на паралель із сьогоднішнім днем.
З особливим ліризмом звернулася до присутніх завідувач кафедри української мови, д-р філол. н., професор Жанна Колоїз. Вона акцентувала, що «пам’ять» – це ключове поняття сьогоднішнього дійства, яке може бути застосоване і для пам’яті національної, і для пам’яті роду, і загалом стосуватися людської пам’яті. І дуже важливо, як сказала Жанна Василівна, що берегти цю пам’ять випало на долю молодого покоління, яке є свідком реальних страхів війни і якому варто й надалі нести вахту пам’яті, передаючи всю правду війни своїм дітям та онукам.
Трепетно прозвучали слова подяки й підтримки від к. філол. н., старшого викладача кафедри української мови Ганни Демиденко. Молода викладачка звернула увагу на те, що слова про війну не можуть залишити будь-кого байдужими, тривожать серце і душу болем, пережитим мільйонами українців, десятками мільйонів представників інших народів.
Підсумували проведення заходу організатори, щиро подякувавши всім, хто знайшов можливість і долучився, хто вшановує пам’ять тих далеких подій, усвідомлюючи паралель із сьогоденням. Особлива подяка студентству різних курсів та активістам волонтерського центру «Сильні разом».
Ми неодмінно переможемо, бо захищаємо рідну землю!
Слава Героям різних часів, яким ми завдячуємо нашій свободі!
