Падуанський університет був заснований 1222 року і є наразі одним із найстаріших і найпрестижніших навчальних закладів Європи. Миколай Коперник, Галілео Галілей, Андреа Везаліо, Вільям Гарві, П’єтро д’Абано та Карло Гольдоні – це лише невелика частка тих визначних персоналій, які прославили Падую як один із центрів європейської науки та культури. Олена Лукреція Корнаро Піскопія стала першою жінкою у світі, яка у 1678 році саме в Падуї захистила докторську дисертацію і здобула ступінь доктора філософії. Вірний своєму гаслу Universa Universis Patavina Libertas, University of Padova був і залишається осередком творчої свободи і наукових досліджень.

Особливістю урбаністичного ландшафту Падуї, в який органічно вписується і класична будівля університету, є навдивовижу гармонійне поєднання історичних пам’яток і архітектури модерну. Приміром, невисокі пам’ятники Ф. Петрарці і Дж. Гарібальді, витримані у стилістиці XIX ст., розташовані у близькому сусідстві з великими супермаркетами і офісами. На перший туристичний погляд такі комбінації виглядають щонайменше дивно, але, як пояснюють місцеві, таким чином у надсучасному місті вдається зберігати дух давнини і шанувати традиції.
У такій атмосфері, як з’ясувалося, легше налаштуватися на правильний емоційний лад і говорити про епохи, віддалені від нас сотнями років. Саме тому місцем проведення конференції «Counsellors and Counselled. The Advice to Princes Tradition between the Hundred Years’ War and The British Interregnum» була обрана Падуя. Її учасниками стали дослідники давньої англійської літератури, які 12 - 13 вересня 2024 року зібралися у цьому місті, аби обговорити питання так званого «дискурсу порад». Організатори конференції завбачили необхідність відтворення робочого середовища на перетині сучасного й минулого і розмістили дискусійні панелі як у новому, так і у класичному корпусах університету. Цей задум спрацював, і учасники, занурені в атмосферу Середньовіччя, єлизаветинського та яковіанського періодів, не втрачали водночас зв’язку із сьогоденням. Викладачі з університетів Великої Британії, Франції, Чорногорії, Уельсу, Ірландії, Шотландії, Італії сфокусували увагу на способах реалізації в давніх художніх творах проблеми взаємодії між владою і митцем. Неабиякий інтерес слухачів викликали доповіді про невдалі випадки рекомендацій вінценосним особам, представлені у творчості М. Драйдона, про формування портрету ідеального короля у «The Poetics» Дж. Чепмена, про настанови Вольтера Релі королеві Якову І, про методи виховання принців як майбутніх королів, про державну користь вдалого едвайзингу, про запобігання неконструктивним порадам та ін. До жвавої дискусії стимулювали учасників професорка Александра Петріна (University of Padova), яка розповіла про компаративний аспект дискурсу порад в «Utopia» Томаса Мора і «Prince» Нікколо Макіавеллі, та професорка Ралука Радулеску (University of Bangor), яка репрезентувала доповідь про емоційний аспект наративу порад у середньовічній англійській традиції. 

Кафедру англійської філології Криворізького державного педагогічного університету на цій конференції представляла кандидат філологічних наук, доцент Федоряка Л.Д., яка виступила з доповіддю про поради королеві Єлизаветі у творах пізньоренесансного сатирика Томаса Неша. Результати участі у цій престижній конференції, на її думку, можна звести до трьох ключових висновків: «Перший – це так звана філософія давньої літератури, яку я пишу вже більше тридцяти років. Подібні засідання вузької спеціалізації (які, на жаль, не часто організовує вітчизняна наукова спільнота) дають можливість ще раз переконатися в тому, що єлизаветинський твір (як і будь-який інший давній) – надмірно складний, але і надзвичайно цікавий. А цікавий він тим, що складний, адже одразу всі його імпліцитні коди розгадати не можна, і з кожним новим заглибленням відкриваються нові смисли. Тому часто здається, що такі тексти всеохопні. Окрім цього, давній літературі властивий ефект крещендо – чим далі в наступні епохи, тим чіткіше у ній, як у дзеркалі, рефлектує сучасність. Тобто давня література насправді не старіє… А якщо без метафор, то вона дуже актуальна сьогодні, виконує виховну і просвітницьку місії. Тому аналітичні інсайти в тексти М. Драйдона Т. Мора, В. Шекспіра зараз так само потрібні, як і у твори тих письменників, які живуть з нами в один час. І, зокрема, через те, що у віддалених творах відчутно проступають елементи «counsel» дискурсу (щодо моральних засад здійснення влади, знання англійської історії для вдалого правління, етичного боку взаємин між владою і підлеглими), на які варто звернути увагу і представникам сучасного політикуму.

З огляду на це, по-друге, я вкотре відкрила для себе свого Неша. Виявляється, зі сторінок його памфлету «Пірс Безгрошовий» (1592) лунає критика на адресу моральних чеснот королеви Єлизавети, яка понад усе хотіла здаватися порядною, але при Дворі встановила розкуті стосунки і подавала поганий приклад як придворним, так і пересічним англійцям, – тож письменник закликає її до жіночої розсудливості. А у п’єсі «Останнє бажання і заповіт Літа» (1592) я несподівано для себе знайшла невластиву Нешеві пряму рекомендацію Королеві дотримуватися поміркованості і здорового глузду у правлінні, демонструвати щиру, а не показну турботу про простих людей, володарювати, «тримаючи перед собою білу і чорну склянки води». На початку 1590-х років Неш написав два твори на замовлення архієпископів Р. Банкрофта і Дж. Вітгіфта, а через десять років ці представники релігійної влади країни наказали вилучити всі сатиричні твори письменника з усіх місць збуту і спалити, внаслідок чого талановитий автор був повністю забутий впродовж чотирьох наступних століть. Цей біографічний епізод має наштовхнути читача на думку про специфіку співробітництва і неформальних взаємин із «сильними світу цього».

І по-третє, це довгоочікувані зустрічі з колегами. Маю на увазі в першу чергу видатного англійського літературознавця, нешезнавця, професора Ендрю Хедфілда (University of Sussex), якого я багато разів цитувала у своїх роботах, а в Падуї, нарешті, отримала унікальну нагоду поспілкуватися. Дякую йому за пораду долучитися до цієї академічної події!»

У єлизаветинській Англії існував неписаний закон, згідно з яким кожен юнак по закінченню навчання в університеті мав вирушити у «grandtour» Європою і рано чи пізно відвідати Італію, щоб відчути там справжній дух Ренесансу. У романі «Нещасливий мандрівник» (1594) Томас Неш описав подорож до цієї країни королівського пажа Джека Вілтона, який залишився настільки невдоволеним і розчарованим нею, що, повернувшись на батьківщину, нещадно розкритикував у своїх спогадах моральні й соціальні проблеми італійців і створив тотальний негативний імідж країни з метою застереження співвітчизників від майбутніх поїздок до «академії убивств». Сучасні наукові мандри до Італії, яку зараз інакше як «раєм земним» і не назвеш, лишають по собі лише позитивні враження і дають підстави сподіватися на перспективне плідне продовження. Маємо надію, що падуанська конференція сприятиме встановленню співпраці між кафедрою англійської філології КДПУ і відомими «давниками» провідних університетів Європи, що покликана зробити літературу попередніх епох у всіх сенсах ближчою до майбутніх учителів англійської мови і зарубіжної літератури.