Важка осінь цьогоріч, ще трохи тепла, напрочуд гарна – золотокоса, багата, затишна до перших затяжних дощів. Так хочеться пригорнутися до неї, поглинути всю до останку, насолодитися досхочу.

Як  жовтобарвно поглинула осінь наш університет, які пишні, вбрані в золоті шати дерева – ніжні берези, розлогі клени. Усе величаво, як може бути восени. Природа поступово завмирає, як завмерло на час буремне студентське життя. Воно перейшло в інші форми, стало мережевим, зумовим, мудловим, напрочуд злагодженим, подекуди домашнім і почасти втраченим.

Лунає чергова тривога, згадуєш подумки всі прокльони, які чув від своєї бабці юний Сашко в «Зачарованій Десні», і зупиняєш заняття. І скільки несказаного залишається, скільки цікавого. І очей допитливих не розгледіти, і вирази обличчя сховалися на моніторами. У такі миті дуже хочеться простої студентсько-викладацької ідилії у звичайній аудиторії з друкованою книгою і словниками, дошкою звичайною, і коли руки сохнуть від крейди…

І в такі миті виникають думки про спільну роботу поза лекціями.

Студенти вирушають на пошуки інформації – виникає цікавий проєкт про історію нашого міста очима філологів. Яким воно є як мовно-культурний урбаністичний об’єкт? Погодьтеся, що Кривий Ріг має стальне серце, це відомо всім, але яка душа в нього – чи хтось знає достеменно. На це питання намагалися дати відповіді студенти другого курсу факультету української філології, підготувавши для всіх закоханих у рідне місто людей цікаву відеоекскурсію «мовно-літературними та культурними краєвидами».

Один з найвідоміших письменників 20 століття Еріх Марія Ремарк, який охопив своїм життя і творчістю дві світові війни, висловив свого часу блискучу думку про рідну для людини місцевість: «Найдивовижніше місто – це те, де людина є  щасливою». І не посперечаєшся!

Ми теж сучасники війни, і для нас Кривий Ріг – не просто шахти чи будинки, вулиці чи парки. Це наше життя, наш дух – нескорений і стальний!