Кондактор Криворізького плейбек-театру «Эхо» Катерина Бондар: «Допомагаємо робити вибір у житті»

Перфоманс Криворізького плейбек-театру «Эхо» вперше подивилася в Freaky Place, що знаходиться поруч із міським драмтеатром. Яке враження? Незвично, сучасно, а ще напрочуд щиро, душевно, тепло, камерно.

Чому захотілося туди піти? Коли переглядала в стрічці новин Facebook афішу майбутніх криворізьких подій у галузі культури, увагу привернула інтригуюча назва перфомансу «Валити не можна залишитися». Де тут поставити кому? «Валити, не можна залишитися» чи «Валити не можна, залишитися»? Чомусь подумалося, що мова піде про те, що зараз багато наших співвітчизників у пошуках роботи і щастя їде за кордон. Еміграція настільки посилилася на тлі жевріючого військового конфлікту на сході країни, що про це вже пише мало не вся преса, співає «95-й квартал». Особисто для себе в цьому питанні я давно вже вибрала другий варіант розташування коми. Мені надзвичайно близька інтерпретація питання в дусі журналістки Юлії Мостової.

Але відвідавши камерний перфоманс, виявилося, що «валити» можна не тільки за кордон. Глядач у цьому незвичайному спектаклі має можливість розповісти будь-яку історію зі свого життя, поділитися хвилюванням, почуттями, снами, складністю вибору, очікуванням якоїсь події. Тоді актори відображають ставлення людей до цієї побутової ситуації, формуючи усвідомлення внутрішнього змісту і значення події на рівні всього життя. Адже слово playback в перекладі з англійської означає «відображення».

У цьому театрі кожен спектакль народжується на наших очах і більше не повторюється. Будь-хто з глядачів може вголос розповісти про якусь подію або випадок зі свого життя, і це зараз же оживе на сцені.

З шести розказаних молоддю і зіграних артистами театру історій в одній мова йшла про те, що дівчина віддає перевагу тимчасовим заробіткам і подорожам світом, ніж навчанню в університеті на цілком престижній спеціальності. Особисто вона почуває себе на даний момент щасливою, але, мабуть, гризе душу сумнів, чи правильно вчинила. Розуміє, що освіту доведеться отримувати, і, мабуть, на батьківщині. Дівчині захотілося подивитися на себе збоку, очима інших людей, щоб зрозуміти, чи правильним є все-таки прийняте рішення?

Я спостерігала за реакцією артистів та залу, і скажу вам, що атмосфера дійсно підкуповує розповідати подібні історії та дивитися на себе збоку. Адже є стільки спокус «валити-залишитися» навколо! Жити в рідному краї і боятися розривів снарядів або виїхати в інший, чужий, незвіданий, де ще незрозуміло, як тебе сприймуть місцеві жителі? Животіти з азартним гравцем або п’яницею, щоб дітей не зробити сиротами, або все-таки розрубати цей вузол, уберегти дітей від людини, яка не дуже-то за них і переживає? І багато-багато інших, з якими щодня стикаються наші земляки.

Інша розказана історія не менше взяла мене за душу: випускниця школи розривається між своєю мрією і батьками, які пропонують обрати нецікаву для неї професію, але таку, що буде приносити стабільний дохід. Як їй вчинити, що вибрати – мрію і ворожнечу чи умовне примирення і нецікаву роботу? Як побудувати діалог з батьками, які відкинули її особистий вибір? І артисти плейбек-театру цілком перейнялися душевним поривом юної криворожанки, зіграли її настрій. І, як мені здалося, своєю грою підказали, як залагодити конфлікт з рідними і все-таки рухатися до своєї мрії. Принаймні, під кінець вистави сльози впали з вій дівчини – і обличчя її засяяло. Будемо сподіватися, що все у неї буде добре, а вистави театру зроблять нас усіх більш людяними і чуйними.

Колектив театру після спектаклю

Зголосився і хлопець розповісти свою історію, поділитися сумнівами про те, що йому робити: піти на іншу, незвідану і привабливу роботу або залишитися на тій, яка на сьогодні задовольняє лише винагородою? Артисти на льоту розуміли душевний стан людини, і настільки точно передавали в образах, що навіть сам хлопець щиро цьому здивувався. А вже як я здивувалася! Важко було повірити, що буквально за дві-три хвилини артисти можуть запропонувати свою версію душевного стану юнака і розвинути один з найбільш прийнятних варіантів вирішення проблеми, при цьому не нав’язуючи своєї думки, а лише розставляючи відкриті питання. Постановка була настільки вдалою, що я пізніше навіть перепитала хлопця, чи справді учасники театру лише зараз дізналися його історію? І отримала ствердну відповідь.

Час перфомансу буквально пролетів на одному подиху. І глядачів, і учасників об’єднала затишна атмосфера спілкування і запропонований незвичайний «інтерактив» театру. Відчувалося, що ті, хто хоча б раз побував на такій незвичній та цікавій виставі, прийдуть сюди ще не раз, щоб розповісти нову історію або почути-побачити історії інших криворіжців.

Цілком зрозуміло, що після вистави ми просто не могли не поспілкуватися з одним із його творців, кондактором, тобто ведучою, керуючою розгортанням перфомансу, психологом і за освітою, й отриманим науковим ступенем, доцентом кафедри практичної психології Криворізького державного педагогічного університету Катериною Бондар. Вона під час вистави запрошувала глядачів на сцену, вела з ними бесіду, спілкувалася з усією залою, намагалася знаходити зв’язок між розказаними історіями. І кондактору це чудово вдавалося.

– Катерино Миколаївно, ваш театр-плейбек, мабуть, ще не надто розрекламований у Кривому Розі, тому що перед початком вистави на проспекті Поштовому опитала не менше двох десятків містян і не отримала відповіді. До тих пір, поки не зустріла ваших артистів.

– Хочу зауважити, наш вік ще занадто юний – пішов тільки другий рік від народження, – розповідає Катерина (на фото). – Але ми вже встигли заявити про себе на міжнародному фестивалі плейбек-театрів у Києві, на криворізьких фестивалях «Арт і шок», «Men and woman pride», «Ватра. Простір щирого спілкування», у вигляді волонтерського супроводу криворізької студентської школи лідерства «ПроЯв». Там зіграли історії успішних студентів вищого навчального закладу. За перші півроку взагалі виконали 16 тематичних перфомансів. У театрі зараз 8 акторів, серед яких люди різного віку і професій. Нас скрізь надзвичайно тепло сприймають. У нашому досвіді є проект з грантової програми Фонду США на Західній Україні.

– Розкажіть детальніше, що таке перфоманс плейбек-театру?

– Плейбек-театр – це сучасний театр імпровізації, який знаходиться на перетині театру, психології, сторітеллінгу та корисного дозвілля. Перший у світі плейбек-перформанс відбувся в Нью-Йорку в 1975 році, хоча взагалі плейбек належить до театру без сценарію ще з дошекспірівського періоду, коли люди збиралися разом і грали історії один одного.

Що ж таке перфоманс плейбек-театру? Внутрішній сенс події полягає в тому, що глядачі розповідають свої історії, тоді актори грають за спеціальними формами. А розучених їх у нас майже дві сотні. Музика разом з грою акторів створює атмосферу і деталі цих почуттів. Запитаєте навіщо? Кілька причин: побачити історію збоку, знайти в ній новий зміст, сказати в історії недомовлене; виявити те, що змушує повертатися до неї у спогадах знову і знову. Чому? Тому що це незвично, близько, дуже модно у всьому світі. Сторітеллінг розглядають також як ефективний варіант неформального навчання. Як психодраматерапевт-практик скажу вам, що таку практику часто застосовуємо в роботі з внутрішньо переміщеними особами і з людьми з різного роду психологічними травмами.

– Які проекти виявилися особливо вдалими і такими, що запам’ятовуються?

– Про залежні стосунки між людьми, насильство, ввічливість чоловіків та корисливість жінок зіграли перфоманс “Чоловік і жінка” в рамках Всесвітньої ініціативи «16 днів проти гендерного насилля».

Ще кілька днів проводили перфоманси «Я вдома» і відкриті репетиції в Кам’янці-Подільському, імпровізуючи історії з інтеграції внутрішньо переміщених осіб у місцеву громаду. Виступали в рамках проекту за підтримки Програм національних обмінів та фінансування Європейського Союзу та Національного фонду підтримки демократії (США). Така подія стала можливою завдяки тісній співпраці «Жіночої сотні Кривого Рогу» і «Об’єднання переселенців Кам’янця-Подільського».

На міжнародному фестивалі плейбек-театрів у Києві працювали з екзистенційними страхами нашого суспільства. На мій погляд, тема «Як страшно жити» важлива, бо її розкриття допомагає зрозуміти, чому виникає ворожість і закритість до нового досвіду у свідомості українців.

Частина матеріалу була опублікована російською мовою у жовтні 2017 року у криворізькому щотижневику “Домашняя газета”