ЩО ТАКЕ SCOPUS І ЯК ТУДИ ПОТРАПИТИ

Наука неможлива без наукових публікацій. Головне призначення науки – отримання та накопичення нового знання, тож важливим елементом наукового процесу є оформлення здобутого знання, доведення його до відома якнайширшого кола зацікавлених осіб (до якого в перспективі може належати все людство) і його збереження для подальшої обробки, розвитку й застосування. Все це забезпечується шляхом оприлюднення результатів наукових досліджень у формі наукової публікації.

Останнім часом нашою освітньо-науковою спільнотою доволі активно шириться переконання щодо нагальної потреби для сучасного науковця «опублікуватися у Скопусі», зважаючи й на посилення вимог Міністерства освіти і науки України, зокрема, до здобувачів вчених звань доцента і професора. Та чи існує насправді така річ як «публікація у Скопусі»?

Історії науки відомі різні види наукових публікацій. У додрукарську епоху й перший час після винайдення книгодрукування, коли власне виготовлення, а також і видання рукописної чи друкованої книги було доволі трудомісткою й дорогою справою, наукове знання формулювалось і розповсюджувалось переважно у вигляді наукового трактату (у сучасній термінології – наукової монографії). Наукові праці писались без поспіху, як правило, вони мали фундаментальний характер і були підсумком тривалих досліджень. Далеко не кожне дослідження доходило до стадії видання, підготовка до публікації теж займала певний час, і вихід у світ такої праці часто ставав значною подією не тільки суто наукового, а й суспільного життя.

У подальшому, починаючи з кінця XVIII – початку ХІХ століття, коли з’являються й дедалі більшого поширення набувають наукові журнали й інші види періодичних видань, на передній план поступово виходить жанр наукової статті, який значно підвищує оперативність наукової роботи й дозволяє набагато швидше знайомити наукову спільноту з окремими результатами наукових досліджень. Крім того, суттєвої модернізації, а починаючи з другої половини ХХ ст. й революційних змін, зазнають технічні засоби видавничої справи, аж до того, що один-єдиний комп’ютер з принтером (останній також перестає бути обов’язковим із розвитком електронних видань) стає спроможним замінити колишні велетенські типографії.

Як наслідок, невпинно зростає як кількість дослідників, так і кількість «наукової продукції» у вигляді статей, журналів, монографій, збірників, тез конференцій і інших типів наукових публікацій. Проте кількість далеко не завжди переходить у якість. В умовах, коли сам факт публікації (тобто оприлюднення) тексту на сторінках видання, яке начебто має зовнішні ознаки науковості, перестає бути запорукою його високої (або принаймні достатньої) наукової якості, виникає потреба в додаткових критеріях, які могли би таку якість засвідчити.

Варто зазначити, що для серйозних дослідників, фахівців у певних галузях науки такі додаткові критерії значною мірою є зайвими й просто марними, оскільки компетентний професіонал, по-перше, і так знає практично всі варті уваги видання у своїй галузі, а по-друге, все одно керується насамперед змістом кожної окремої праці (де б та не була оприлюднена) і робить судження про її якість тільки на підставі наукового змісту тексту, а не якихось зовнішніх критеріїв. Проте зазначені «критерії якості» можуть стати в нагоді тим, хто, сам не будучи науковцем, призначений за посадою приймати рішення щодо розподілу всіляких «наукових благ», як-от: затвердження наукових ступенів та вчених звань, оцінка наукового доробку окремого науковця чи наукової установи з відповідними адміністративними висновками, фінансування дослідницьких проектів тощо.

Найпростіший із таких критеріїв формулюється на засадах свого роду «сегрегаційного підходу» – серед наукових видань виокремлюються ті, публікації в яких «враховуються» для отримання відповідних «благ», а всі інші просто не беруться до уваги. Відібрані в такий спосіб видання заносять до спеціальних переліків, які утворюють відповідні бази даних. Загалом такий підхід (при всіх можливих застереженнях) може бути доволі ефективним, але лише за умови ретельного ставлення до відбору наукових видань, яке здійснюється неупередженими фахівцями, вільними від будь-якого зовнішнього впливу й не пов’язаними вимогами, що не мають відношення до науки. Інакше дуже високим є ризик залучення до переліку так званих «сміттєвих видань», що може призвести до знецінення відповідних баз даних, а отже, й до дезорієнтації тих, хто ними послуговується.

В Україні складання переліків «наукових фахових видань» було започатковано Вищою атестаційною комісією України в 1997 році й продовжується сьогодні Міністерством освіти і науки України. Набутий за ці роки досвід засвідчив суттєву проблемність покладених в основу відбору формально-бюрократичних вимог, що призводить до браку довіри до значної кількості з цих видань, деякі з яких перетворюють оприлюднення результатів наукових досліджень на примітивну «комерцію». За таких умов цілком природним видається звернення до визнаних міжнародних баз даних, які вільні від впливу згаданих формально-бюрократичних чинників і дбають про власну репутацію.

На сьогодні у світі найбільш поважними є дві такі загальновизнані наукометричні міжнародні бази даних: Web of Science Core Collection (утворена у 2001 р., власником є інвестиційна компанія Clarivate Analytics) і Scopus (заснована у 2004 р., розробник та власник – видавнича корпорація Elsevier). Слід пам’ятати, що ці бази даних є саме бібліографічними й реферативними платформами, які не ведуть власної видавничої діяльності, а займаються тим, що складають переліки вартих уваги наукових видань (насамперед – журналів і інших періодичних видань) та здійснюють їх наукометричну обробку, головним чином відстежують цитованість робіт, опублікованих у цих виданнях, і складають відповідні індекси. Отже, «опублікуватися в Скопусі» в буквальному смислі цього виразу просто неможливо, оскільки ані Scopus, ані Web of Science нічого не публікують, окрім переліків наукових видань, які ними індексуються (йдеться про декілька десятків тисяч наукових журналів, понад сотню тисяч праць наукових конференцій та декілька десятків мільйонів наукових монографій) і відповідних регулярних звітів.

Зазвичай науковець «потрапляє до Скопусу» ніби мимоволі, просто тому, що журнал, у якому опубліковано його статтю, входить до певного переліку й реферується відповідною базою даних. Кожному фахівцю відомі майже всі першорядні міжнародні журнали за своєю науковою галуззю, ну а приналежність таких журналів до переліків Web of Science і/або Scopus практично гарантована. У такий спосіб, публікація статті у відомому міжнародному виданні майже автоматично означає її індексацію принаймні однією з цих баз.

Чи обмежуються ці бази даних лише визнаними міжнародними виданнями з довгою історією? Зовсім ні – переліки видань постійно оновлюються (Scopus, приміром, публікує такі оновлення принаймні раз на рік). Нові видання (в тому числі й українські), що відповідають жорстким критеріям науковості й пройшли доволі суворий експертний відбір, включаються до переліків, а ті видання, які втрачають високі стандарти науковості й сповзають до «сміттєвого рівня», відправляються на переоцінку й вилучаються. Перевірити, чи індексується видання базою Scopus, можна безпосередньо на її веб-сторінці в розділі «Джерела». Повний перелік видань станом на жовтень 2017 р. можна завантажити тут.

Як же опублікувати статтю в журналі, що реферується наукометричною базою даних Scopus? Найперше – таку статтю треба спочатку написати. Часто доводиться зустрічати поради щодо «правильного» структурування статті, її назви, анотації, оформлення бібліографічних джерел, посилань тощо. Такого роду поради слід визнати не такими вже важливими, та й просто другорядними, які не зовсім стосуються суті справи, оскільки ніяких жорстких вимог такого роду, недотримання яких могло б завадити публікації статті, насправді не існує. Головне, що варто пам’ятати, з чого потрібно починати і на чому зосереджувати левову частку зусиль, – це отримання справжнього наукового результату. Стаття без наукового результату не варта того, щоб її писати, а публікувати й поготів (тим паче у «скопусівському» журналі).

Науковий результат має полягати в дістанні нового знання, про що йшлося на початку допису. За визначенням, яке сягає ще діалогів Платона, знання – це обгрунтована істинна думка. Якщо в результаті власного дослідження вдалося сформулювати нове цікаве твердження, тобто дійти дійсно нової (ніким до цього не висловленої) думки, істинність якої видається достатньо обгрунтованою, то є сенс повідомити цю думку широкому загалу, а отже, можна братися за написання статті. Орієнтуватись при цьому потрібно на зразки вже опублікованих статей, з якими довелось ознайомитись у ході дослідження. Звичайно, матеріал статті має бути викладений послідовно й переконливо, стаття має бути написана гарною англійською мовою, але все це, так би мовити, «справа техніки». Якщо немає наукового результату, навіть найвишуканіша англійська справі не допоможе, і навпаки, якщо наявний цікавий науковий результат, то невеликі огріхи в оформленні й мові завжди можна виправити. Звісно, є певна межа й для таких огріхів, вони в будь-якому разі не мають заважати розумінню суті наукового результату.

Але от стаття написана – що далі? Далі потрібно подати її на розгляд редколегії якогось наукового журналу за відповідною галуззю знань, і якщо є бажання (або потреба), щоб цей журнал індексувався наукометричною базою Scopus, треба просто перевірити за посиланням вище, чи належить обраний журнал до цієї бази. У солідному науковому журналі процедура рецензування триває, як правило, від двох місяців до півроку (в окремих випадках може затягнутися й на довше), але рано чи пізно ви отримаєте рішення редколегії разом із двома-трьома відзивами анонімних рецензентів. Якщо рецензенти рекомендують певну переробку статті, треба обов’язково скористатися їхніми порадами й виправити статтю відповідно до наданих рекомендацій.

І наостанок. Абсолютна більшість міжнародних журналів, які індексуються в базах даних Scopus і Web of Science, не вимагає жодних коштів за публікацію. Якщо доводиться стикатись із вимогою сплатити певну суму, то це майже точна ознака того, що відповідний журнал або вже є «сміттєвим виданням», або знаходиться на шляху до перетворення на таке видання. І навіть якщо йому вдалося якимось чином потрапити до переліків Scopus, то дуже швидко таке видання буде звідти вилучено, без будь-яких перспектив поновлення в осяжному майбутньому. Scopus дуже серйозно опікується своєї репутацією. Слід пам’ятати й про факти елементарного шахрайства, коли «видання» декларує свою належність до бази Scopus, насправді не будучи таким.

Отже, шлях до Скопусу доволі прямий (хоча й не позбавлений свого терня) і пролягає він через публікацію самостійно здобутого наукового результату в серйозному науковому журналі.