Живе слово сучасної філології: інтерв’ю з зав. кафедри української мови, доктором філологічних наук Ж. В. Колоїз (до Дня української писемності і мови)

9 листопада наша країна відзначає День української писемності і мови. З нагоди свята прес-центр поспілкувався зі знаним філологом-україністом, дослідницею словотвору Жанною Василівною Колоїз.

– Розкажіть про сучасні мовні тенденції утворення нових лексичних одиниць. Як суспільні процеси сьогодення впливають на оновлення лексичного складу сучасної української мови?

– Мовний розвиток стимулює безперервна зміна мовних смаків та оцінок, які не завжди збігаються з традиційними, усталеними, прийнятими та закріпленими узусом, що обов’язково спричиняє появу в системі несподіваних окремих лакун, які логічно мають бути чимось заповнені. У процесі мовленнєвої діяльності, що детермінує норму, мовне чуття, смак і навіть мовленнєву моду, іноді доводиться не лише «вибирати» з готового, давно апробованого матеріалу, але й конструювати на його основі щось нове, оптимальніше для конкретної комунікативно-прагматичної ситуації. У зв’язку з цим і продукують нові лексичні одиниці. Їх поява завжди неоднозначно сприймається тими чи тими членами суспільства. Частина новоутворень проходять успішну апробацію, узуалізується, кодифікується й поповнює лексичну систему мови. Інша частина – продовжує функціонувати здебільшого в художньому просторі, оскільки відповідні індивідуально-авторські неологізми виконують передовсім прагматичну функцію. Окрім того, деякі з новотворів, як-от, наприклад, найменування осіб жіночої статі на зразок продавчиня, борчиня, авторка і т. ін., то отримують, так би мовити, зелене світло щодо використання, то викликають негативну оцінку, насамперед самих науковців-філологів. Так, скажімо, нині рекомендують не послуговуватися відповідними лексемами в науковому обігу. Сучасна українськомовна лексична система віддзеркалює  різні часи та епохи, політичну стабільність і нестабільність, розвиток парламентаризму і зміни в політико-правовій організації суспільства, економічні перетворення та досягнення науки і техніки, уніфікацію інформаційного простору та культурні потреби особистості. Кожне «зовнішнє потрясіння» в історії народу прискорювало еволюцію мови, яка, віднайшовши «стан свободи», продовжувала свій нормальний плин.

– Нині важко переоцінити важливість якісної підготовки вчителів рідної мови. Ваші улюблені лінгводидактичні методики.

 – Сучасні лінгводидактичні методики навчання рідної мови пов’язані з багатовіковими традиціями. Якісна підготовка вчителя-словесника залежить від багатьох чинників, з-поміж яких вирізняється мотивація. Учитель має прагнути отримати ґрунтовні знання. У значно більшому обсязі, ніж того вимагає програма середньої школи. І не лише з сучасної української літературної мови, але й з історії її розвитку. Учитель-словесник повинен уміти пояснити не тільки, що являє собою те чи те мовне явище, як воно називається і т. ін., але й причини його виникнення. Інакше кажучи, орієнтуватися як у синхронному, так і діахронному зрізах. І безумовно, крокувати в ногу з часом, бути в курсі найновіших досягнень у царині філології загалом і лінгвістики зокрема. І не тільки! Педагогові необхідно пам’ятати про важливість постійного творчого пошуку – готових універсальних рецептів не дають на жодних майстер-класах. Слід уміти творчо застосовувати знання в різних, іноді навіть незапланованих і непередбачуваних педагогічних ситуаціях.

 – Поділіться Вашими думками щодо Проекту нової редакції Українського правопису.

 – Про вироблення єдиних правописних правил для всіх українців, незалежно від території проживання, заговорили ще на початку 90-х років минулого століття. Уже тоді питання щодо реформування українського правопису, який мав би об’єднати українську націю, розподілило українське суспільство, і передусім науковців-спеціалістів, на два непримиренні табори – прибічників і супротивників. Перші намагалися переконливо обґрунтувати необхідність повернути українській мові ті природні, притаманні їй питомі елементи, які відібрано від літературної норми в радянську добу. Другі – виступали проти кардинальних змін до правопису, критично оцінювали більшість із запропонованих нововведень, відштовхуючись від того, що правописні проблеми не такі вже й нагальні. Баталії навколо запроектованих змін в українському правописі велися на „усіх фронтах”. Нинішня ситуація повторюється. Адже правопис покликаний відбивати, кодифікувати, утверджувати й популяризувати найвиразніші національні мовні особливості. Через несприятливі обставини для розвитку української мови такі особливості в радянський час із нашого правопису було усунуто. Ідеться, щонайменше, про 19 змін, пропонованих у «Проєкті…» 1999 року. Повернути їх до чинного правопису – нагальне завдання фахівців. Формулювати, обговорювати й затверджувати зміни до національного правопису мають винятково фахівці: науковці мовознавчих установ НАНУ та викладачі філологічних кафедр університетів, письменники й редактори. Правопис – це закон мововжитку країни; варіантність не утверджує, а розхитує закон. Варіантність написання можлива лише в тому разі, якщо вона спрямована на фіксування питомих рис української мови, але й тоді в правописі має бути зведена до мінімуму. Варіант тексту правопису, запропонований для обговорення робочою групою української національної комісії з питань правопису, на жаль, окреслених вище завдань не виконав. У наукових колах нині обговорюють таку пропозицію: подальшу роботу над випрацюванням справді українського правопису має очолити спеціально створений свого часу для цього Інститут української мови НАН України, а до роботи варто залучити провідних мовознавців-україністів ЗВО України.

– Яка тематика наукових досліджень у царині сучасної української філології, на Ваш погляд, сьогодні є найбільш актуальною і перспективною?

 – Сучасна лінгвістична наука перебуває нині в періоді інтенсивного розвитку, збагачення своїх теоретичних ресурсів і примноження практичних напрацювань. Криза структурно-семантичної парадигми досліджень сприяла пошукові нових підходів до розуміння тих чи тих мовних знаків, їх функціонування, прагматичних і культурологічних аспектів у зв’язку з етнічною свідомістю, рисами національного характеру, менталітетом народу. Орієнтація сучасного лінгвального пізнання на людину, особливості її життя, звички, уподобання, поведінкові тактики, емоційне та раціональне осмислення буття акцентує на природі номінативних процесів, сприяє виявленню загального, спільного й самобутнього, неповторного в культурному просторі мови. Це зумовлює зміщення фокуса дослідницької уваги з центру на проблемну периферію і закріплення на перетині сфер наукового знання з суміжними мовознавству психолінгвістикою, етнопсихологією, лінгвокультурологією. Не втрачають своєї актуальності неологічні проблеми, оскільки нові слова з’являються постійно, а тому питання їх продукування та функціонування потребують комплексного опрацювання, наукового осмислення та ґрунтовних наукових розвідок.